#краєзнавчі_мандрівки

Сьогодні наші бібліотечні мандрівки продовжились у село Куткір, історія якого наповнена історичними подіями та неймовірно цікавими розповідями і легендами. Провела та організувала краєзнавчий семінар у своєму селі бібліотекар Куткірської бібліотеки-філії №1 Галина Ковальчук, яка зробила доповідь про маленьку батьківщину максимально цікавою та пізнавальною. Разом з бібліотекарями краєзнавчий захід у селі Куткір відвідала і начальник відділу освіти, культури, розвитку туризму, молоді та спорту Красненської селищної ради Олена Ільницька, яка наголосила на необхідності проведення подібних заходів у майбутньому, щоб продовжувати пізнавати рідний край та його унікальну історію. Гості відвідали : • музей Софії Караффи-Корбут, що дало можливість можливість безпосередньо зануритися у світ художниці, краще зрозуміти її творчий шлях і неймовірний вклад у розвиток українського графічного мистецтва. • Храм Преображення Господнього, який збудований у 1833 році та є пам'яткою архітектури, що вражає своєю величчю та духовною атмосферою. Учасники семінару отримали можливість поглибити свої знання про історію села Куткір, його традиції та культурні надбання. Семінар та екскурсія сприяли не лише підвищенню інтересу до краєзнавства, але й об’єднанню громади навколо спільних цінностей та культурних надбань.

Коротка історична довідка: На лівому березі річки Полтви розташоване село Куткір, походження назви від розташування між двома річками : Полтва і Ставчина.Приблизна історична дата заснування села січень 1475 року. У 1578 року село належало Томашу Бруховському та Анні Кухарській. З 1585 року село було власністю графів Лончинських. Жидачівський хорунжий Єжи Лончинський 1727 року отримав привілей короля Августа 3 на заснування нового міста Маріянова. Так Куткір отримав магдебурзьке право і був переіменований. Також отримав дозві на ярмарки і торги. Лончинський розпочав будівництво нового містечка з ринковою площею, центральна частина села до сьогодні називається Містечко. Завдяки вгідному розташуванню на торгівельному шляху з Волині до Львова містечко швидко розбудувалось, стало важливим осередком ремесел і торгівлі. Нащадки пана Єжи чомусь ідею перейменування Куткора не сприйняли і по його смерті повернули стару назву. У 1788 – 1838 у селі діяла папірня , що випускала якісний папір , зокрема рисувальний , який мав великий попит у Галичині, окремо виготовляли папір для королівської документації. У 1798 році продукція папірні досягала 1000 стіл рисувального і 2000 стіл пакувального паперу. Дя маркування паперу власник Куткора генерал Юрій Лончинський використовував свої ініціали і герб. За переказами папірня згоріла. Наприкінці 18 ст. в Куткорі була фабрика стрілецького пороху, що належал урядові. Вона знаходилася на краю сільського озера , на спеціально вкопаних палях, оскільки продукт вибухонебезпечний і специфіка виготовлення потребувала постійного водопостачання. За переказами порохівня тричі вибухала. Порох був дуже високої якості і виготовлявся на замовлення королівського війська. На початку 19 ст. було відоме виробництво шовкових поясів з написом Куткір, зараз вони знаходяться у сховищах Королівської кам’яниці . Тут функціонували млин, фабрика крохмалю, відома цеглярня, хмілярня, олійня, молочарня, бійня худоби, пекарня, 5 магазинів, кінна пожежна, ковбасний цех. Піісля зруйнування Катериною Січі в Куткорі оселилися козаки. Місцева римо-католицька парафія свій вік приховувала . Чи то був 1719, чи 1725, чи 1727-ий – достеменно невідомо. Відомо, що в 1725 р. Єжи Антоній Лончинський привіз до Куткору з люблинського єзуїтського кляштору образ Марії Сніжної і звів для нього дерев’яний костельчик (за іншими даними, костел існував вже в 1719р., а в 1725 р. просто не було належного вівтаря для привезенної ікони), де протягом більш як 150 років молилися предки Єжи Антонія – невідомо. Може, були потомственними атеїстами. Костельчиком опікувалися по черзі домініканці, тринітари, а потім босі кармеліти. Відомо також, що в 1732 р. ксьондзом був Антоній Внуковський. З 1753 р. Куткір як свою місію обрали три брати капуцини, хоча формально заснувати парафію в цих місцях їм дозволили аж в 1763 р. парафія спочатку увійшла до Дунаївецького деканату. Потім перейшла до Буського. Відразу після заснування парафії почав зводитись і монастир для братів. Цей процес перервала смерть фундатора кляштора, Єжи Антонія: так і стояв певний час корпус на висоту вікон. Є якісь свідоцтва, що капуцини на той час жили в приміщеннях кармелітського монастиря. На 1741 р. в храмі було три вівтарі: головний, присвячений Марії Сніжній, та бічні: св. Антонія і Христа на хресті. Що було з храмом і монастирем далі, сказати важко: документи фіксують лише ремонт в 1787 р. Мурований костел і кляштор з’явилися аж в 1803 р. Тоді ж було повністю розібрано старі монастирські будови. 4 жовтня 1803 р. костел було освячено буським деканом Ігнацієм Треттером під титулом Марії Сніжної. Місцевий кляштор діяв без перерв протягом двох століть, навіть секуляризація в 1787 р. його спочатку скасувала, але потім поновила. В 1811, 1815, 1829-1830, 1835 та 1849-1850 рр. відбувалися ремонти комплексу. В 1820 р. з’явився новий амвон, в 1825 р. – нова мурована дзвіниця. В 1851 р. львів'янин Станіслав Радецький розписав інтер'єр храму. Він же відновив вівтарі та образ марії Сніжної, який вважався чудотворним. Храму пощастило без жертв пережити Першу світову та польсько-українське протистояння. Щоправда, в цих стінах на той час квартирували солдати різних армій. В 1923 р. з Варшави прибули два дзвони: «Матка Боска» та «Св. Августин». Це були дзвони, які під час Першої світової війни на польських землях конфіскувала російська армія. В 1925 р. костел розписав Іполіт Сидор з Пшемисля. В 1926 р. прибув дзвін «Св. Франциск». Монахи покинули кляштор в травні 1944 р., побоюючись нападу упівців. Капуцини при втечі зарали лише образ Марії Сніжної. І архів, і костельне майно лишилося в Куткорі. Дзвони було сховано. Образ же спочатку зберігався в Кракові, а потім в Сєдішові Малопольським. Радянська влада влаштувала в кляшторі шпиталь, в 1955 р. сюди переїхала школа , потім в споруді знаходилося поштове відділення. Якийсь час тут працювала фарбярня . З 1990 р. споруда стоїть пусткою. Дах костелу згорів в 1995 р. Майже 130 років у селі Куткір росте липова алея — як символ, як свідок кохання. Її називають «Липова алея втраченого кохання». У другій половині ХІХ століття село Куткір належало польському графу Генріху Лончинському. На правому березі річки Полтви стояв панський палац, збудований ще в першій половині ХVІІІ століття фундатором монастиря капуцинів Юрієм-Антонієм Лончинським. Перед палацом був природний парк з великим ставком. У 1877 році сюди приїхали на маневри війська цісаря Австро-Угорщини, адже тоді цей край входив до складу імперії. За переказами старожилів, між Веронікою, молодою дружиною 37-річного графа, та 23-річним офіцером Станіславом Міцевським виник роман. Подробиці невідомі, але ситуація склалася досить серйозна. Розлючений та ображений граф Генріх викликав молодого офіцера на дуель. Станіслав виклик прийняв. Домовилися стрілятися із зав’язаними очима. Поєдинок проходив на узліссі за два кілометри від палацу. Секунданти підіграли графові Лончинському — так зав’язали йому очі, що він добре бачив свого суперника. За жеребом графові випало стріляти першому, тому в цьому поєдинку пролунав лише один постріл — Станіслав Міцевський був убитий наповал. З місця дуелі мертвого офіцера привезли до графського маєтку. На вимогу графині Вероніки Станіслава поховали в дорогій труні у графській каплиці. До речі, там більше ніяких поховань немає. Вздовж дороги, якою везли її коханого до палацу, графиня Вероніка наказала посадити молоденькі липи. Освіта у Куткорі. Однокласна школа в селі згадується в указі 14 червня 1875 року, 24 квітня 1894 року шкільна рада крайова відкриває трьох класну школу. Згодом вона згоріла. Тоді у 1908-1910 роках була збудована кам’яну школу. Навчання велося польською мовою. Це вже була шестикласна школа. У 1930-1940 роках школа поступово перейшла на навчання українською мовою. Село Куткір багате своїми видатними виходцями: Ян-Напомуцен Камінський, Софія Караффа-Корбут, Федір Мучій. Ян-Непомуцен Камінський народився 16 травня 1777 року в Куткорі 1800—1803 роках очолював польський професійний театр у ЛЬвові, у 1803–1805 роках — польську професійну трупу вКам’янці-Подільському. За прикладом Войцеха Богуславського організував у Львові професійну театральну трупу, яка виступала з 1804 року в місті та провінції, гастролювала навіть в Одесі. У 1805—1809 роках — польсько-російську трупу в Одесі, у 1809—1842 роках — директор і режисер польських (у 1819—1824 роках також німецьких) театрів. Ян Камінський був актором, режисером, драматургом, але насамперед театральним підприємцем. Він займався всіма проблемами театру (підбором репертуару, ангажованість акторів, проектував декорації, фінансовими справами). Створив у Львові польську сцену, підготував ціле покоління артистів. В основному, у своєму театрі ставив польський репертуар. Автор багатьох драматичних п'єс, перекладав та адаптував для львівського театру твори закордонних авторів. Софія- Романа-Роксолана Караффа-Корут художник-графік із світовим ім’ям. Мама Софії Караффи-Корбут – Марія Береза – походила з села Куткір, . Дід Петро Береза – учителював, був директором двокласної народної школи у Куткорі. Марія Береза закінчила учительську гімназію і стала учителькою. Бабця Софії — Анна Кучинська — з Буська, її молодша сестра була матір’ю Іларіона Свєнціцького. Отже, Софія Петрівна — двоюрідна сестра мистецтвознавця, засновника і першого директора Національного музею у Львові фундації митрополита Андрея Шептицького. У Львові директор музею Іларіон Свєнціцький познайомив Марію Березу зі своїм петербурзьким знайомим Петром Караффою-Корбутом. . Софія-Роксоляна-Романа (так назвали дівчинку) народилася 23 серпня 1924 року у Львові. Її хрещення відбулося у Львові, у церкві Святих Петра і Павла; хрещеними батьками стали власник концерну «Українська преса», книговидавець Іван Тиктор і Стефанія Мазур, мати Кирила Мазура, відомого у Франції художника. Дитинство Соні пройшло у селі Куткір, пестили дівчинку дві вчительки, дві мами: її мати Марія з рідною сестрою Євгенією (Березівна, тета Ґеня). Кучерява синьоока білявка була дуже допитливою, щойно змогла взяти в руки олівець – малювала все, що бачила, і де хотіла: стіни хати були змальовані рай-птахами, чудернацькими звірами та диво-квітами. Згодом вона почала ліпити фігурки. З чотирьох років читала дитячі журнали. До школи пішла у шість років. Згодом Соню віддали на науку до школи сестер Василіянок у Львові; школа заснована 1906 р., утримувалася коштом Андрея Шептицького. Після закінчення школи Соня у 1936 р. стала ученицею жіночої гімназії сестер Василіянок, брала професійні уроки малювання у художниці-графіка Стефанії Ґебус. Митрополит постійно запрошував на канікули здібних гімназистів до своєї резиденції в Підлютім на відпочинок, серед яких завжди була Соня. У маєтку він показував гімназистці домашню колекцію живопису. Завершити освіту гімназію не пощастило: «золотий вересень» 1939 року зліквідував «ідеологічно ворожі» заклади, але там Софія отримала перші уроки мистецтва від Савини Сидорович і від Андрея Шептицького. «За перших совітів» Софія виїхала у Стрий, закінчила там дев’ятий клас і – почалася війна. Вона повернулася до Львова, де успішно склала іспити на відділ малярства у новостворену Державну мистецько-промислову школу Михайла Осінчука. Бодай рік могла навчатися у Вітольда Манастирського та Омеляна Ліщинського. Німецька влада закрила школу, яка мала на меті випускати українських художників, а учнів зарахували до нового закладу – Державної технічної фахової школи для будівництва. Софія склала іспити й упродовж 1942-1943 рр. навчалася на відділі малярства. Тут Софія закінчила перший клас і отримала свідоцтво з підписом відомого живописця та графіка Миколи Федюка. У вересні 1944 року Караффу-Корбут зарахували на третій курс щойно відкритого Львівського державного художньо-промислового училища (тепер – коледж імені Івана Труша). 1946 року дівчина закінчила Львівське художньо-промислове училище. Її дипломна робота – вітраж «Старий вівчар» – справила таке враження, що Караффу зарахували старшим інструктором на художньо-декоративний відділ. Отже, до відділу живопису Львівського інституту прикладного мистецтва, зорганізованого 1947 року, Софія Караффа прийшла досвідченішою за багатьох своїх однокурсників, була улюбленицею Романа Сельського. Коли відділення закрили, студентку Караффу-Корбут перевели на п’ятий курс Київського художнього інституту. Однак до столиці вона не поїхала – перейшла на відділ художньої кераміки. Розпочала свою працю Софія Караффа – Корбут на Львівській скульптурно-керамічній фабриці, але залишила її через погані умови. Працювала художниця вдома у Львові: пробувала техніку гуаші, ілюструючи переважно дитячі книжечки з українськими народними казками, творила живопис, займалася графікою. Софія створила дванадцять малюнків про неслухняну дівчинку Марічку і попросила поета Миколу Петренка написати вірші. Так з’явилася книжечка «Про Марічку невеличку». Знайшла себе художниця у техніці кольорової ліногравюри; відновила техніку, започатковану майстринею графіки Оленою Кульчицькою. Працюючи в цьому напрямку, Софія Караффа-Корбут зверталась до історичної тематики, зокрема козаччини. Ілюструвала твори Л. Глібова, П. Грабовського, М. Пригари, М. Старицького, Г.Хоткевича. Пробувала Софія Петрівна Караффа-Корбут свої сили у вітражі та мозаїчних панно, бралася за різець. Вона проілюструвала близько 60 книг (майже 7 млн. примірників) української та світової літератури. З особливим натхненням ілюструвала «Лісову пісню» Лесі Українки; «Івана Вишенського», «Лиса Микиту» Івана Франка. Упродовж 1961-1968 рр. створила понад 100 ліногравюр, що зберігаються у музеї Т. Г. Шевченка в Каневі. У «Кобзарі» 1967 р. вмістили 34 ілюстрації Софії Караффи-Корбут. Вранці 29 листопада 1996 року перестало битися серце Софії Караффи-Корбут. Поховали її Софію-Роксоляну-Роману 1 грудня у день Романа в рідному селі Куткір , встановити пам’ятник на могилі в Куткорі. На чорному мармурі скульптор Іван Микитюк зобразив Мавку, яка тягне руки до неба, із протилежної сторони вкарбувано слова художниці: «Я цінності ті марні давно перецінила і знаю: головне в житті є тільки віра, праця, честь та добра пам’ять по тобі, що теж живе недовго…».